Станіслав Вінценз, автор знаменитої епопеї «На високій полонині», був незвичайним і дивним письменником. Він був поляком, але його першою мовою була гуцульська, якою, зрештою, Вінценз думав, пишучи книгу про Гуцульщину, перекладаючи свої думки на польську. Він був філософом і культурологом, але половину свого життя прожив у наших горах - у Криворівні і Бистреці, серед наших людей. Карпатський космос був його космосом, на який, однак, він міг подивитися з точки зору всесвітньої історії.

Дивною і небаченою є і його книжка. Історії, спостереження, міфи і сюжети переплітаються в ній, утворюючи барвистий клубок, яким лише і може бути справжнє життя.

На осінь цього року заплановане видання повної версії «На високій полонині» Станіслава Вінценза в українському перекладі Тараса Прохаська.

«ГК» пропонує фрагмент із нового перекладу.

...Ще перед тим, як ставити хату, матеріал вже допасований відповідно до планів і вимірів, а зарубки на кутах протесів повитинані так, як би то були іграшки якихось дітей велетнів. Заки протеси, перекладені один над одним у високих трикутних риштуваннях, сохнуть, позначається і трамбується місце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де повикорчовувано коріння, копається чотири рови, два метри в глибину і півметра в ширину. Тут хата має пустити своє коріння у землю; у ці ями насипається брили і каміння, часто принесене здалека, з потока, а іноді - з розбитої чеканом підземної скали, і прибивається міцно так званою довбнею, тобто колодою у вигляді велетенського дерев'яного молота. Трамбується так, що виходять чотири подоби дещо виступаючих кам'яних стовпів, міцно забитих у землю.

А вже на них стоять тесані підвалини хати, під які потім, радше для оздоби, а не для підсилення, укладається рівно і симетрично кам'яні плити у кілька верств.

Коли вже встановлені підвалини, сідають всі: сім'я, сусіди і помічники. І слухають, наслуховують, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя і призначення хати об'явиться хоча б і здалека.

Як чути голоси гарні і лагідні - коли заіржуть коні, зареве худоба або повіє лагідний і тихий вітер - то провіщає щастя і благословення. Але недобре, коли долітають голоси неприємні, різкі, дудніння і свист вітру, гуркіт, писк і крик яструба або гавкіт пса. Тоді просять ґазди примівника чи віщуна, аби відвернув наміри ворожих сил. А він примовляє, "говорячи в час угідний, і мовчачи у час лихий". І викликає, проклинає, відкликає небезпечні потоки і напасті: "Аби йшли собі за моря, бавилися у пісках золотих, калачі їли і вино пили, билиці-небилиці говорили, але волі небес не противилися і перед нею, а не перед людськими захцянками, уступили".

Того дня, властиво пополудні, після уставлення підвалин, ніхто більше не працює, лиш святкують заснування хати з музикою і танцями. Коло запаленої ватри на місці будови між підвалинами ставиться стіл. Одні собі говорять, гостячись при столі, інші танцюють і приспівують.

Кожна частина хати - це розвиток її ідеї. На підвалинах ставляться насамперед одвірки, бо хата не має бути коробкою. Увійти і вийти - така есенція людської долі. А вже довкола дверей "в'яжеться" протеси. Залишаючи, себто вирізаючи, отвори для вікон, втискається "ключем" одну колоду на іншу, випуклою частиною назовні, а рівною усередину. Складана хата росте, як скриня. Відкрита і ясна сохне неустанно, провітрюється не тільки через вікна і двері, передовсім від верху, від неба, бо дах ще не зродився.

Постійно з'єднувати, постійно скріплювати - така настанова. Коли протеси добрані і щільно скріплені, то зовнішня стіна - рівна хвиля потужних кругляків, а внутрішня стає суцільною гладкою дошкою. Але, хоча у цій єдності майже щезають краї швів між колодами, мозаїка живих шарів і перерізів дерева зберігається далі і назавжди. Поплутані лінії і рисунки слимаків відповідні історії росту дерева, неповторній, як кожна історія. Вони залишаються навіть тоді, коли дерево чорніє. А від древності воно розсипається за лініями цих пластів життя.

За тим, як добрані колоди, видно, що будування закладене вже у самому дереві, бо одне життя дбає про інше, чекаючи, заки зустрінуться. Видно теж, що той, хто вишукав густолітнє дерево, вже почав будувати.

Тим більше за в'язанням протесів - доладному чи недоладному - неважко дізнатися, чи складав хату майстер терпеливий, що з'єднав рисунки протесів в одну стіну, ніби образ дивний, загадковий і мудрий, чи, може, партач безтямний, що перемішав протеси і склав їх абияк. Справа в тому, що майстер, і то такий, що не дбає ні про письмо на папері, ні навіть про цифри і тому нічого не нотує і не нумерує, пам'ятає кожну дошку і знає кожен протес. Тому іноді під час будування тихенько примовляє до них так: "Не фіглюй, братіку, і не ховайся, бо ти тут маєш бути, а той інший най мені не пхається під руку і най терпляче зачекає". Майстер часом навіть сам дає протесам імена за їхніми рисунками й узорами, укладеними в образ. Цей "листовий", а отой "дощ рівних струн", а той третій - "злиття потоків", а четвертий - "цілий у клузі", бо один вигин наввипередки вискакує поперед іншого. То як буде спати біля стіни чи сам ґазда, чи який гість, перед сном зануриться в інший образ і огляд. І кожен з них викличе в нього інші сни, а при потребі втамує різні тривоги. Якщо у розтині відкриваються широкі простори між лініями, то сон має де мандрувати далеко і вільно. Але коли між лініями забагато тісних і крутих вуличок, такого протесу ліпше не ставити там, де буде спочивати голова сплячого, бо сон може втиснутися у ці задушливі вулички. Натомість там, де крила над крилами розкриваються для польоту, - найкращий шлях снам до інших світів. Однак не тільки придатними є шляхи широкі, але й притульними. Такі, як колиски, що захищають від усього світу.

Той, хто мандрує у снах, завжди буде вдячний майстрові за шляхи і сховки. Щоправда, мало хто пам'ятає і самого майстра, і його ім'я. Скоріше прокляне партача, який через неуважність завузить або поплутає сни. Але той, хто уміє читати малюнки зрізів, відчитає руку майстра, розпізнає його всюди. І знає, що він побратався з деревом. Майстер сам би тихенько тішився, що його упізнали. Не через пусту славу, а за витвором. То значить, що наблизив дерево до людини і віднайшов відповідність снів, адже дерево галасу не терпить, навіть зовсім його не розуміє. На закінчення в'язання втискається на нього правила - довгі, особливо тяжкі протеси. Спочатку з обох сторін дверей на півхати, потім на одвірки і вікна, на всю довжину дому. Щоби остаточно притиснути і скріпити поставлене. Але випусків протесів - як поздовжніх, так і поперечних, що виступають з в'язання, - не відрізають рівно до стіни хати, хоч вони й непотрібні. Навпаки, щоби не пропустити можливості прикрашати, їх залишають, виробляючи таємничу подобу зворотних сходів, що пнуться аж під дах. Не заради опори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, піднімаючись зиґзаґом у вигляді нарису стрілистого дерева, підкреслюють рух хати догори, запевняючи, що це не нора, а людська мисль, політ вверх.

Від підвалин піднятися до даху - це головна ідея будови. Дах захищає зверху і з боків. Тому він стрімкий, щоби не давався вітрам, легко обтрушувався від дощу, скидав із себе град і сніг. Але мусить також огортати і гріти. І тому заламує свої лінії, вигинаючись навіть кілька разів. Затуляє хату, як сукня, як важка манта або весільна гугля. Найбільше подібний на лати, бо, ніби з лусок, укладений з дощинок, видертих з дерева, які називаються драницями, золотих, коли нові, срібних, коли постоять. Часом, як розправлені крила хати вже почорніють і луски злиються, добре видно, що то крила птаха, який дбайливо захищає своє гніздо від ворожого нальоту. Хоча ще під час будови, коли хата щойно народжується, дах вже пестує її, як тіло пестить прийнятого у себе духа, як мама дитятко, як коханий жінку у танці весільному. Тому, коли будова досягає даху, прикрашається його весільною ялинкою, обвішаною яскравими волічками, стяжками і папірцями.

Хата наслідує поперечний розріз тіла людини. Її перед і зад набагато ширші від боків. Вона завжди прямокутна, ніколи не квадратна. Спереду, іноді з боків, має очі-вікна. Зад є завжди цілком темним, часто для захисту від вітру, ніби хвостом, прикритий довгим схилом даху, часом аж до землі. І тому усі хати стоять спиною до вітру. На верхах і у місцях, підставлених під сильні вітри, на дах накладаються тяжкі плити і каміння. Дуже рідко хату заслоняється навмисною загородою з драниць для того, щоби вона перехоплювала напір вітру, заки той ударить в хату.