У Шибеному змії — звичне явище. У Карпатах їх багато, місцеві ходять горами в гумаках, плазунів не бояться. А якщо й станеться якась халепа, вкусить змія, то всі йдуть до баби Васюти — Василини Палійчук. Кажуть, вона вміє заговорювати.

Погану твар, погану твар…

У карпатських селах потрапити до потрібного обійстя простіше-простого — усі всіх знають. Але Шибене (Верховинський район) розташоване у прикордонній зоні, тому спершу доведеться на перепускному пункті показати прикордоннику паспорт і сказати ціль візиту. Він усе запише в журнал, усно передасть інформацію по рації, а вже потім покаже голубу хатину баби Васюти — десь там на горі. У селі про Василину Палійчук відгукуються дуже добре, поважають.

 

Сонце вже ледь чіпляється за верхівки гір, але надворі досі пече, лише зрідка звідкись завіває прохолодою. На обійсті баби Василини тихо. На мить завзято розгавкався руденький кудлатий песик, потім стих. Може, відчув, що прийшли з добром? Вікна, двері відчинені, а господині нема.

«Васюта десь пішла під ту гору, щось їй там треба робити, — каже старенька жінка з сусідньої хати. — Або коло лісництва: там загорода зламалася, може, туди пішла лагодити».

Здаля наближається низенька старенька жіночка. Яскраве легке вбрання, масивні срібні сережки у вухах з зеленим каменем, на шиї така ж підвіска. Йде, посміхається. У руках несе великий оберемок скошеної трави. Така собі позитивна бабуся.

До хати баба Василина не запрошує — сонце сідає, а на дворі ще багато роботи. Вона складає траву та водночас розповідає. Заговори від зміїних укусів? Дуже просто. Каже, що для найпершого та найвірнішого замовляння-лікування треба мати коло себе зубок часнику, голку, потім вимовляти «спеціальні» слова та проштрикувати голкою часник.

«Лойгош чи лойгошка, замнісця, зам­нісця, заклинаю погану голову, погану голову, погані очі, погані очі, погану твар, погану твар, погані зуби, погані зуби, погані губи, погані губи, поганий язик, поганий язик, най корові помагає (чи людині — Авт.), а вона най сі розсідає, — швиденько промовляє баба Васюта та проштрикує уявний часник. — Тепер ту голку з часником треба разом потовкти, скропити чоловічою чи жіночою сечею та змастити рану».

Жінка каже, що цього заклинання її навчила мати, а ту — її мати. І взагалі так здавна робили тут у горах. Ще говорить, що змій не треба боятися, бо вони також Божі тварі. От, її змії ніколи не кусали…

«Нині люди тих змій самі ловлять, особливо, гадюк, — розповідає баба Василина. — Кладуть у банки та продають за 100 грн . Інші купують, а потім мочать їх у горілці, настоюють і п’ють. Кажуть, від раку».

«Укушені» до неї приходять нечасто. Хоч недавно невістку лікувала, а потім ще одного чоловіка. Не встиг той зірвати кілька ягід, як його вкусила змія. От і примовляла. Хоча, за її словами, не кожному то допоможе. «Колись брата на дорозі така маленька вкусила, — пригадує старенька, — то мама примовляли, але нога й далі пухла, аж мусів їхати до іншої знахарки».

Від смачного погляду

Заодно бабця розказала й заклинання від такого собі зміїного ока. Каже, що інколи людина, навіть нехотячи, може іншу вректи — «бо так смачно на тебе гляне…».

«То треба зачерпнути протічної води, взяти сірники та ніж, — примовляє знахарка. — А далі запалювати кожну сірничку та рахувати: не один, не два, не три, не чотири, не п’ять, а далі назад до одного. Потім ту воду перехрестити, вмитися, відсьорбнути й вилити позад себе. Раз так сусідку ратувала, бо та говорила зі своячкою, а потім як підняла ґвалт, що вмирає, аби їхати до лікарні. Зробила таке — їй пройшло».

Збирає баба Васюта й цілющі трави. Каже, багато в неї звіробою виросло і де‑не-де можна знайти траву під наз­вою — змієвона. Зелена, з гострими листочками, без квіточок. До змій, окрім назви, змієвона не має жодного стосунку, а от людині, як шлунок болить чи тиск високий, то може допомогти. Але то треба вміти заварювати.

Наостанок вирішила запитати, а чи нема якогось спеціального замовляння-оберегу, аби ті змії взагалі не кусали? «Є, — сміється Василина Палійчук. — Взуватися треба добре!».