Лідер гуцульського колективу «Бай» Остап Костюк є - без перебільшення й пафосу - справжнім сподвижником. Мабуть, ніхто з сучасних культуртрегерів так не піклується про збереження й розвиток гуцульської культури. Важко переоцінити значення його праці в час, коли і через засилля глобальної поп-культури, і через байдужість, а то й антиукраїнську політику влади автентична народна традиція, спадщина предків просто занепадає й гине просто на очах. Те, що робить Остап, - це опір безпам'ятству.

- Остапе, вже котрий рік ти з «Баєм» і з гуцульською музикою. Сьогодні мало хто так робить із молодих. Яким медом там тобі так помащено?

З «Баєм» вже 7 років. Ще трохи раніше відбулося поворотне для мене знайомство з Михайлом Тафійчуком - музикантом, ковалем, майстром музичних інструментів із села Буковець на Гуцульщині. На першій же зустрічі, коли він грав давні мелодії в свій особливий спосіб, мене й зачепило - гуцульска музика має глибину і таємницю, це те, що варто досліджувати і як мистецтво відкривати людям.

Почалось все 2004 року. Тоді сформулювалась ідея проекту «Бай. Гуцульська містерія» - як дослідницького мистецького проекту. Ми зробили разом із сім'єю Тафійчуків проект на фестиваль "Ukraina Viva" в Польщі. У Вроцлаві на площі Ринок відбулася святкова хода гуцульських музикантів. І хоч це не була якась масштабна акція, вона була особливою. Одного ранку по центральній площі європейського міста святково пройшли гуцули, які грали на волинках.

Гуцульська волинка - дуда (або ще - коза) - давній інструмент, котрий зникає. Сьогодні його виготовляє тільки Михайло Тафійчук. І було дуже важливо, що поява гуцульських волинкарів сталася не в гірському селі, а десь в іншому культурному контексті. Це дало змогу подивитись на «своє» об'єктивно. Це свого роду археологія, але радше вглиб людини і традиції, ніж матеріальних залишків. Звучить абстрактно, але як інакше сказати, коли ми поставили завдання представляти народне мистецтво «так, як воно є», без етнографічних подач і попсового прикрашування. Ритуал - умова достовірності народної музики, ми ж використовуємо поняття свята для представлення її назовні як мистецького продукту. Сама ситуація свята, його творення, дозволяє зберегти автентичність і непідробну цінність «живого» процесу, незалежно, де він відбувається - на площі туристичного міста чи у весільному наметі, на сцені фестивалю чи при вечері в гірській хатині. Та це вже мало хто робить і зі старих. Але, думаю, тут масовість якраз і не потрібна. Ми вже не живем якимось давнім общинним життям, і коли зараз, наперекір усьому, якийсь молодий музикант грає стару музику, це цінно як свідомий вибір особистості. І не важливо, де музикант живе - в глухому селі чи в мегаполісі. Все ж просто - це треба любити, інакше ніхто і ніщо тебе не заставить. Важливо, що з давньої музичної традиції до нас дійшли не тільки форми: ноти, тексти чи зразки інструментів, а ще сам характерний спосіб гри, школа, тобто майстри та їх живі передання.

- Чому, на твою думку, так мало молодих музикантів цікавляться справжньою, а не шароварною автентикою, адже колективів рівня «Баю» в Україні можна полічити на пальцях?

Ну, можливо, цікавляться, насправді, більше, ніж роблять, бо інтерес є. Часто виникає таке запитання: от є вже вироблені віками форми, чому я маю їх наслідувати, відтворювати, в чому ж тут творчість? І одразу ж з'являються трактування, бажання переробити. Багато хто грає народну музику в наш час - це поняття дуже широке. Але якщо подивитися, багато сільських колективів, які наче мали б демонструвати самобутність народного музичного відчуття, представляють якісь програми самодіяльності радянського зразка. Вони вже намагаються співати без місцевого акценту, роблять дивні попсові аранжування, бо вважають справжність несценічною, некрасивою. І таким чином програють і у виконавстві, бо не творять нічого якісно нового в музиці, а з іншого боку, вже не грають у своєму рідному стилі. Все-таки для мене важливе поняття чистоти стилю.

- В Україні чимало фестивалів з акцентом на автентичну народну музику, а результат мінімальний: одні й ті самі виконавці, стала аудиторія... Що мало б статися, аби цей біг по колу закінчився і стався вибух, як, наприклад, у Польщі, де ніша автентичної музики є надзвичайно потужною?

Що саме має статись, не знаю, але поштовхом може бути що завгодно. Можливо, це робота не тільки фестивалів. Важливо, щоб були сталі осередки, клубні зустрічі, кола однодумців і мистецький обмін та комунікація між такими середовищами. Та й фестивалі є різні: одні формують аудиторію, її смаки, а інші просто сумують вже існуючі тенденції. Тут власне і завдання для музикантів: як саме ми формуємо середовище довкола себе, поза фестивалями та корпоративами.

- Ваші воркшопи в горах у Віпчому - що це і навіщо? Просто тусовка однодумців чи з цього має вийти щось нове?

І так, і так, і ще інакше... Все-таки це певний пленер. Перебування разом і спостереження - от що для нас важливе. Яка ціль, коли цілі не ставиться? Кожен для себе визначає сам. Але сама ситуація дає можливість і працювати, і відпочивати. Коли ми приїжджаємо з міста на гірські простори, то шукаємо насамперед себе, спокою у собі. А другий важливий момент - спілкування з місцевими мешканцями, діалог із носіями традиційної культури. Тут важливо не потрапити в стереотип: якщо приїхав із міста, то ти обов'язково турист, споживач. Для нас важливою є зустріч - зустріч із місцем, із людьми, із культурою. І я надіюся, що це знайомство з віпчанами ще породить цікаві проекти співпраці міського мистецького середовища та носіїв гуцульської культури.

- На останньому «АртПолі» «Бай» просто порвав слухачів. Я бачив вас три року тому у Воробіївці... Ви показуєте надзвичайно швидке творче зростання. Що для цього потрібно було зробити?

По-перше, потрібно подякувати організаторам "АртПоля" за гарну сцену, звук і настрій. А що потрібно робити ? В нинішній українській ситуації для нас, щоб не зупинятись, досить просто вистояти. Це значить для нас - настояти на тому, що любимо. І це не пошук нових аранжувань чи прикрашань, а копання вглибину, відточування нюансів. Нашим матеріалом є вже готові форми, канони гуцульської музики, і як музиканти ми працюємо над якістю. А з іншого боку, потрібно формувати середовище. Бо без розвитку середовища будь-які концерти чи мистецькі події ризикують бути разовими випадковими акціями. У Львові маємо "Етноклуб набутків" - клубний музичний осередок, щотижневі акції якого мають відгук сталої аудиторії та нанизуються в стратегічну програму розвитку етномузики і не тільки.

- Ти вже є одним із найавторитетніших знавців гуцульської культури серед професійної аудиторії. Гуцульське Товариство у Львові, "Етноклуб набутків», фільм "Вівчарі" - все це твоє портфоліо. Як реагують на тебе офіційні дослідники, науковці, чи є в тебе контакт із ними?

Це вже звучить надто пафосно. Я музикант, граю гуцульську музику, цього достатньо. Правда, щоб це стало можливим, потрібно робити ще багато організаційної роботи. Я не працюю як науковець, розкладаючи все по шухлядках. Я й залишив професію історика, в якій мені не вистачало життя, переживання. Для мене важливіше пропускати все через себе.

- І на завершення. Кажуть, Гуцулія - магічний край. Чи це міф? Якщо ні, то в чому магія?

Тут я згоден зі статтею Юрка Прохаська «Сенс і сенсація», що була колись опублікована у вашому "Галицькому кореспонденті". Гуцулія сьогодні - це вже міф. Це казка, в яку хочеться вірити, бо там чари, гори, що приховують скарби, магічний край та волелюбні герої. Але коли ми тепер приїжджаємо туди, то рідко все виглядає так поетично: вирубані ліси, змінений менталітет людей, що живуть поруч із курортами, молодь, яка соромиться своєї культури, російський шансон навіть на традиційних весіллях і т. п. Однозначно, що магія - це те, чого ми не розуміємо, з цього погляду старе мистецтво магічне. Це незнання і породжує погляд на свою давню культуру як на щось далеке, неясне, темне, екзотичне. І замість того, аби збагнути й визнати, що стержнем давньої народної культури є духовність, що люди гармонійно й правильно жили, ми вигадуємо «магічність», творимо міф. Якщо й говорити про якісь чари, то це, звичайно, чар особистостей - музикантів, майстрів, вівчарів - приклади мудрості та майстерності, неповторного життя.