Відколи на маршруті між Івано-Франківськом і Верховиною з'явився цей зелений автобус, пасажири на обох станціях почали свідомо підлаштовувати свої від'їзди і повернення так, щоби потрапити саме на нього. Людям подобається їздити цим рейсом тому, що власникові автобуса Андрієві Лещинському подобається їх возити. Виявляється, що у наших умовах його підхід є революційним, а погляди на організацію власної праці - мало не унікальними.

Коли новеньким автобусом Ліщинський почав їздити верховинськими дорогами аж до Краснопілля, при цьому чітко дотримуючись графіка, місцеві люди питалися в Андрія, чи не шкода йому автобуса. На що Андрій відповідав питанням - чи не шкода вам себе? Ви ж заслуговуєте на те, щоби вас возили по-людськи.

Йому все здавалося несправедливим, що на цих гуцульських маршрутах пасажирів привчили до терпіння. Оскільки їхати мусиш, то можеш їхати у будь-яких умовах. Дякуй, що їдеш. Андрій від самого початку своєї роботи на маршруті почав змінювати уявлення пасажирів про їхні потреби, встановивши у своєму автобусі кондиціонер.

Від інших перевізників його відрізняє передовсім усвідомлення того, що цією роботою не можна займатися заради швидкого і великого прибутку. Тобто для того, щоби возити людей, на першому місці повинні бути інші мотивації. Сама робота повинна бути настільки ж улюбленою, як хобі. Треба любити їздити, любити возити людей, любити дорогу і місця, якими їздиш, і любити робити все це добре, незважаючи на прибуток.

Бо особливого прибутку з цього бути не може. Шістдесят відсотків всього заробленого витрачається на ремонт автобуса. Враховуючи трудність маршруту, його потрібно робити регулярно. При тому - на тиждень наперед. Щоби ні в якому разі не допустити якихось збоїв у рейсі. В тих місцях приїзд автобуса є надто важливою подією, щоби можна було дозволити чекати на себе.

На другому місці за витратами - банк. Бо автобус куплений за кредит, який потрібно віддавати. Залишається стільки, щоби могти утримати сім'ю. Але це його не засмучує. Якби була якась можливість, він взяв би ще один автобус, щоби збільшити кількість рейсів на Верховинщину. Якби так було, то можна було би здійснити наступну мрію Андрія - запровадження верховинського експресу. Такого рейсу, який би зупинявся тільки на двох-трьох більших станціях. Щоби дорога з Франківська до Жаб'я займала не більше, як дві з половиною години.

Цей рейс - іміджний, переконує Лещинський. Від нього залежить статус і самопочуття мешканців гуцульської столиці. Андрія настільки переймає ця думка, що недавно він замовив у дизайнерській студії новий напис на автобусі - цитату з Франка про Жаб'є, гуцульську столицю. Тепер його автобус називають тим, що до Жаб'я, а не Верховини.

Тут все особливе, каже Андрій: і місця, і повітря, і люди. Йому настільки подобаються навіть говір і бесіди тамтешніх пасажирів, що він не уявляє собі, як міг би їздити десь там, де цього нема.

Особливістю цього рейсу, особливо у цю пору року, є те, що значна частина дороги припадає на час, коли вже або ще темно. Тому спочатку зверху на автобусі було встановлено кілька потужних ламп. Крім того, що вони освічували дорогу, незважаючи на гірську темінь і тумани, лампи давали ще одну перевагу. Вечорами люди, які чекали при дорозі на свій улюблений автобус, вже здалека бачили, як десь на перевал виїжджає освітлена «літаюча тарілка». Але недавно автоінспекція примусила Андрія демонтувати ці визначні фари, мотивуючи це вимогами безпеки. Він мусив погодитися, хоча вважає, що небезпека полягає у зовсім іншому.

Лещинський вболіває за ідею атестації усіх пасажирських перевізників. Він зі свого досвіду знає, наскільки випадковими є багато водіїв, яким доручено возити людей. Тому роблять вони це в такий спосіб, який інакше, ніж екстремальний, назвати важко.

Ще однією його пропозицією є те, щоби місцева влада організувала якесь стажування наших водіїв за кордоном. Це виглядає досить химерно, але без такого досвіду навряд чи вдасться радикально щось змінити у культурі пасажирських перевезень.

Андрій сам довший час їздив Європою, спостерігав за тим, як поводяться з пасажирами тамтешні водії. Він знає, що увага до людей - це найпростіший метод зробити свою роботу якісною, легкою і приємною. Елементарні речі - в автобусі має бути чисто, водій повинен бути ввічливим, вітатися і прощатися треба з кожним пасажиром.

І що теж є просто необхідним, це встановлення тахографа на усіх пасажирських автобусах і бусах. Така практика вже давно застосовується у європейських перевізників. Тахограф фіксує всі зміни швидкості машини за певний період часу. Тому інспекція, у будь-який момент переглянувши його покази, може встановити всі порушення дорожнього режиму, допущені водієм. Використання тахографа вирішує дві найболючіші проблеми - дисципліни перевезень і хабарництва автоінспекції.

Незважаючи на те, що він розуміє, що найближчим часом його побажання залишаться побажаннями, Андрій не втрачає оптимізму і запалу до вдосконалення хоча би того, що залежить від нього. Невдовзі закінчується трирічний термін, на який він отримав право на це перевезення, і Лещинський знову буде подаватися на конкурс, сподіваючись на те, що не позбудеться улюбленої роботи. На це ж сподіваються і люди, які звикли і до нього, і до його автобуса.

Крім майбутнього конкурсу, Андрій Лещинський останнім часом переймається значно важливішим питанням. Його турбує те, що на перевалі між Ворохтою і Верховиною щось надто часто почала виходити на дорогу маржинка, яку чомусь не допильновують ґазди. Про це варто поговорити з постійними пасажирами. Може, хтось буде дбайливішим і уважнішим. І тоді всім буде легше.

Тарас ПРОХАСЬКО

Джерело: Галицький кореспондент