Українська незалежність і Українська держава — це найвизначніше досягнення й творіння української нації. Двадцять років тому ми утвердили своє природне право бути господарями на власній, Богом нам дарованій, землі. У той непростий час нам вистачило мудрості, мужності й, що найголовніше, єдності здійснити такий історичний крок.

Українська незалежність постала як закономірний результат нашої тисячолітньої державницької традиції. Наша держава не постала з небуття і на голому ррунті. Вона є спадкоємницею Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Козацько-Гетьманської республіки, Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, Карпатської України, Української держави, відновленої Актом 30 червня 1941 року.

Благодатне зерно цієї традиції проросло наприкінці ХХ століття на суспільному ррунті, щедро зрошеному кров’ю мільйонів українських синів та доньок і сльозами українських матерів.

Наша історія — це щоденна боротьба української нації за виживання. Всі засоби фізичного і духовного гноблення колоніальних систем наших держав-сусідів, а особливо північного російського сусіда, були спрямовані на винищення всього українського. Та ні жахіття двох світових воєн, ні Голодомор, ні плюндрування духовних святинь не зламали нашого духу й не змогли перетворити нас на рабів.

Ми не тільки терпіли, але й боролися! Совєтський Союз упав не лише через крах екстенсивної, асоціальної командно-адміністративної економічної моделі. Далеко не останню роль у цьому відіграв український національно-визвольний рух у різних його формах і проявах. Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія, численні підпільні організації повоєнного періоду, рух шестидесятників, Українська гельсінська група, дисиденти 70—80-х років послідовно й крок за кроком торували Україні шлях до незалежності.

Її проголошення відбулося 24 серпня 1991 року. Однак з точки зору нашого історичного права справедливо наголосити, що в цей день ми насправді свою незалежність ВіДНОВИЛИ.

Дороге святкове зібрання! Шановна громадо!

Двадцять років для держави — не так вже й багато. Разом з тим в умовах сучасного глобалізованого інформаційного суспільства — це ціла епоха. Двадцяти років цілком достатньо, щоби оцінити пройдений шлях і самим собі дати відповідь на питання, чого вдалося досягти, а що упустили й де звернули в небажаному напрямі та чому?

В 1991 році на українській землі постала Українська за формою держава. Етап національно-визвольної боротьби завершився й нація вві¬йшла в якісно іншу фазу — етап державного будівництва.

Актуальним постало завдання наповнити Українську державу національним змістом та здійснити всі необхідні перетворення для надання їй демократичного, правового і соціального характеру. Бо саме такими рисами характеризується сучасна цивілізована держава.

Однак початковий етап державо¬творення, що тривав протягом 1991—1994 років та припав на період президентства Леоніда Кравчука, знаменувався значною хаотичністю шукань.

З одного боку, було зроблено важливі й необхідні інституційні та законодавчі кроки для утворення, збереження й утвердження України як незалежної держави. В той же час суспільство не отримало від державного проводу чіткого й цілісного бачення її подальшої розбудови. Системні реформи, які далеко не безболісно, але послідовно реалізовували наші західні сусіди, в українських умовах надовго застрягли в багні пост¬совєтського мислення.

Управлінська некомпетентність, брак досвіду, професійних навиків і здібностей, а також відсутність політичної волі й надлишкова компромісність тодішньої опозиції завадили тому, аби напрацювати конкретну і дієву програму соціально-економічних та суспільно-політичних перетворень.

Зняття з порядку денного питання про негайне проведення до¬строкових парламентських виборів призвело до консервації у вищих ешелонах влади засилля компартійних функціонерів. Аж до 1996 року вони комфортно почувалися в умовах дії квазіконституційного колоніального циркуляра під назвою «Конституція УРСР».

Ця постсовєтська владна номенклатура інерційно тяжіла до кремлівського імперського центру, в її діях був відсутній пріоритет національних інтересів, а в свідомості панувала генетична нездатність до реформ.

Загалом з точки зору становлення української державності, цей етап можна означити як пошук внутрішньої ідентичності — намацування орієнтирів національного змісту Української держави. Від почуття нездійсненності романтично-державницьких сподівань українське суспільство почало поволі впадати в стан песимізму.

Цьому сприяла й неефективна економічна політика. Україна, маючи, порівняно з іншими постсовєтськими республіками, чи не найкращі стартові умови для швидкого економічного розвитку, опинилася в лещатах тривалої соціально-економічної кризи.

Початок 90-х ознаменувався цілою низкою широкомасштабних загальнонаціональних страйків. Центральна влада була деморалізована й погодилася на проведення в 1994 році дочасних виборів. Суспільне розчарування закономірно відбилося на їх результатах. У парламенті було сформовано ситуативну ліву більшість, а президентом України став Леонід Кучма.

Період його правління можна умовно розділити на два часові відрізки. У першому було закладено основи, а в другому — розвинуто риси того жорсткого реакційного авторитарного режиму, який дістав персоналізовану назву «кучмізм».

Виплекана новим президентом економічна модель прирекла суспільство на тотальну бідність. Одночасно сформувався невеличкий прошарок олігархів, які в дуже скорому часі взяли під контроль не лише економічні, але й політичні процеси в державі.

В той час як опозиція займалася безкінечним пошуком винних і змаганням у красномовстві, що часто переходило межу словоблуддя, влада надзвичайно швидко з інструменту реалізації та забезпечення інтересів суспільства перетворилася на засіб обслуговування олігархічних кланів.

Юридично існуючий стан справ закріпила Конституція України 1996 року. Попри її недосконалість і внутрішню суперечливість, Конституція на етапі становлення основ Української держави відіграла позитивну роль. Вона юридично закріпила національну державність і дала істотний поштовх до її подальшої розбудови. Цим самим було завдано удару намаганням численних антиукраїнських сил знову втягти Україну у совдепівське болото тоталітаризму й у фарватер модернізованої Російської імперії.

Водночас саме Конституція при¬звела до надмірної концентрації повноважень у руках президента, тим самим сприяючи закріпленню в Україні авторитарно-олігархічного режиму. Його розквіт припадає на другу каденцію Леоніда Кучми.

Невід’ємними атрибутами «кучмізму» стали «темники», абсолютний контроль над правоохоронними органами, чисельність яких перевищувала чисельність Збройних сил України, тиск і переслідування опонентів. Напередодні чергових президент¬ських виборів було вбито лідера Народного руху України В’ячеслава Чорновола. Вершиною політичного цинізму стало вбивство опозиційного до режиму журналіста Георгія ўонрадзе, замовників якого не встановлено й досі. Вже за кілька днів після цього в Києві стартувала громадська акція непокори «Україна без Кучми». Вона знаменувала для Леоніда Кучми початок кінця.

історія — це оцінка подій через призму часу. Думаю, що з уваги на такий критерій наші оцінки новітніх політичних процесів часто хибують суб’єктивізмом.

Час, що минув від часу правління Леоніда Кучми, також ще недостатній для того, аби оцінка його діяльності була безпристрасною і всебічною. Негативи лежать на поверхні. Щодо позитивів, то до них у внутрішній політиці, очевидно, можна було б віднести чітке структурування системи органів державної влади та їх інституційну розбудову. А в зовнішній — всупереч найгіршим прогнозам Леонід Кучма таки не здав Українську державу на поталу новітній Російській імперії.

Зрештою, щодо Леоніда Кучми — як і щодо будь-кого із потенційно проросійських кандидатів на пост президента України — діяла й поки що діє закономірність, яку можна означити формулою: «Краще бути монархом у маленькому королівстві, аніж васалом у великій імперії».

Крах режиму Леоніда Кучми став лише питанням часу, що й підтвердили парламентські вибори 2002 року. Всупереч тотальному застосуванню адміністративного ресурсу та брудних політичних технологій перемогу на них вперше з часу проголошення незалежності здобув опозиційний блок партій «Наша Україна».

До речі, найкращий результат він тоді здобув саме на івано-Франківщині — більше 75%. Найвищий рівень політичної консолідації також був у нас. Якщо в інших областях регіональну угоду про співпрацю підписували три-чотири з тих політичних партій, які ввійшли до блоку на загальнонаціональному рівні, то на Прикарпатті — дев’ять із десяти! Думаю, що саме це й стало основною передумовою такого успішного результату й що цей досвід є тим безцінним надбанням, про яке ми не повинні забувати і на якому будувати подальший політичний процес.

Кульмінацією протистояння владного режиму й українського суспільства стали президентські вибори 2004 року та Помаранчева революція. У ті прохолодні листопадові дні Майдан став уособленням єднання нації. Атмосферу, яка панувала на ньому, словами передати неможливо. Це потрібно було відчувати на місці, злитися з нацією в єдиному пориві, бути її органічною часткою.

В івано-Франківську слово «балкон», який у ті дні слугував імпровізованою революційною трибуною, стало символічним означенням свободи і демократії. Через нього про¬йшло до тисячі промовців — політиків, громадських діячів, ієрархів українських традиційних Церков і просто небайдужих громадян. На цьому балконі вперше було виконано пісню «Разом нас багато! Нас не подолати!», яка стала своєрідним гимном Помаранчевої революції. З цього балкона представники майже всіх органів влади запевнили учасників акції, що визнають Віктора Ющенка президентом України і єдині зі своїм народом. Особливо характерно, що це зробили керівники майже всіх силових структур області, запевнивши, що не піднімуть зброї проти власного народу, навіть якщо їм буде віддано такий наказ.

Помаранчева революція стала яскравим виявом тієї боротьби, яка й досі точиться в українському суспільстві за національний, демократичний і соціально-правовий зміст Української держави. Саме в такому масштабі і в такому контексті її необхідно розуміти, не зводячи дріб’язково лише до персоналій, їхніх інтересів чи амбіцій і до виборчих технологій.

Мільйони людей на українських майданах відстоювали передусім право на власну гідність і на достойний рівень життя. Особа кандидата на пост президента України Віктора Ющенка не була єдиною і винятковою ціллю, а слугувала лишень інструментом реалізації таких прагнень. Вона виникла внаслідок існуючих ситуативних обставин, і за інших часових обставин таким інструментом може стати й обов’язково стане особа того чи іншого лідера. Але особисті політичні невдачі лідерів не слід асоціювати з невдачами цілої нації, а тим більше заперечувати національну революцію як ефективний метод суспільних змін.

На жаль, оманлива досяжність мети зіграла з українською нацією злий жарт. Замість того, щоб утвердити розпочате, суспільство самоза¬спокоїлося. Ті ж, що опинилися на гребені революції і назвалися політичною елітою, так і не змогли перерости рівня дріб’язкових меркантильних інтересів та піднятися до розуміння логіки історичного розвитку Української держави.

Зрештою, щоби зрозуміти наші труднощі на шляху українського державотворення, ми повинні усвідомлювати їхні причини. Однією з головних є жалюгідний стан еліти — тої провідної верстви, що з висоти пташиного польоту бачить перспективи розвитку й веде за собою націю. А сьогоднішня владна верства — це тільки в мізерній частці залишки недонищеної української еліти. Решту її контингенту становить компартійно-совєтська номенклатура, ділки «тіньового» бізнесу, кримінального світу й регіональних олігархічних угруповань.

Не можна не відзначити й здобутків, які приніс із собою Майдан. Першим і головним із них є те, що Українська держава стала більш українською не лише за формою, але й за змістом. Саме завдяки президентській політиці Віктора Ющенка Голодомор було визнано геноцидом проти української нації. Дещо зросла питома вага української мови на телеканалах, розпочався процес ліквідації символів тоталітарної епохи. Влада в міру можливого розсекретила архіви, дала сигнал до написання історії через призму українського бачення, відроджувалися національні традиції, духовність і культура.

Втім, не було реалізовано головного гасла і вимоги Майдану — бандити так і не опинилися за рратамиѕ Не відбулося обмеження корупції, впливу олігархічних кіл на економічні й політичні процеси. Відбулася персональна ротація при владі, але не змінилися методи, якими діяла влада.

Зраджено було й інші гасла Помаранчевої революції. Внутрішні чвари штовхали її лідерів в обійми до політичних опонентів, змушували вдаватися до популістських кроків, що підривали економіку країни, погіршували діловий клімат, перешкоджали європейській інтеграції.

З огляду на незавершеність Помаранчевої революції сьогодні часто переважають негативні трактування її перебігу і змісту, аж до табачниківського викреслення цього феноменального суспільного явища із на-вчальних посібників з історії. Такий підхід є шкідливим, оскільки заперечує сам шлях революційного розвитку суспільства в умовах узурпації влади й загрози тоталітаризму.

2010 рік ознаменувався політичним реваншем та поступовим поверненням до влади тих, хто після Помаранчевої революції більше розмірковував над зміною країни проживання, аніж над політичними перспективами в Українській державі.

За рік перебування при владі Президент Віктор Янукович зумів не лише вибудувати жорстку вертикаль влади та реставрувати ту систему впливу і повноважень, яку Леонід Кучма вибудовував роками, а й в окремих аспектах перевершив його. У діях влади спостерігається очевидне прагнення запозичити для управління країною російський варіант керованої демократії.

В українських реаліях парламент перестав бути місцем для дискусій. Штучно сформована за допомогою «тушок» більшість перетворила розгляд ключових для держави законо¬проектів на просту формальність. Що таке «демократія» в умовах українського парламенту, яскраво засвідчила ратифікація т. зв. «харківських домовленостей».

Не краща ситуація і зі станом дотримання конституційних прав та свобод громадян, зокрема свободи слова. Уособленням нової владної команди стало повернення цензури, тиск на журналістів, прагнення співпрацювати лише з «правильними» виданнями, на зміну «темникам» прийшли так звані «усники».

Боротьбу з корупцією, яка протягом усіх років незалежності була й залишається ахіллесовою п’ятою Української держави, влада використовує переважно як інструмент для зведення порахунків з численними політичними опонентами. За дивним збігом обставин внаслідок протидії «зловживанню службовим становищем» за рратами опинилися лідери української опозиції — колишні урядовці.

Зміна запобіжного заходу щодо Юлії Тимошенко викликала не лише спротив в середовищі опозиції, а й глибоке обурення міжнародної спільноти. Влада відкрито продемонструвала: процес над Тимошенко вийшов за межі правової площини і має суто політичний характер. Чинний режим зробив черговий крок до тотальної узурпації всіх гілок влади, дав чіткий сигнал суспільству — хто не підкоряється режимові, того чекає політична розправа.

Різко погіршилася ситуація в духовно-культурній сфері. Зокрема, мовна політика держави характеризується тотальною русифікацією інформаційного простору, закриттям українських шкіл і класів, зменшенням частки обов’язкового українського мовлення на телебаченні, скасуванням обов’язкового дубляжу фільмів українською мовою. Як наслідок українська мова у власній державі опинилася на межі виживання.

Не сприяють консолідації українського суспільства й цілеспрямований та підтримуваний на найвищому владному рівні наступ Російської Право¬славної Церкви, «кірілізація» України, прагнення насадити концепцію «русскава міра».

Тотальне переписування історії України, заперечення Голодомору як геноциду української нації, дегероїзація історії України, свідченням чого стало позбавлення звання Героя України Степана Бандери та Романа Шухевича, україноненависництво як основоположний принцип державної політики в гуманітарній сфері, поява табачниць місцевого розливу — ось такі вони, характерні атрибути сучасних українських реалій.

Реформи, здійснення яких декларує влада, за своєю глибинною суттю більш подібні до намагання убезпечити власне перебування при владі й розбудувати стабільний режим ручного управління, аніж докорінно змінити наскрізь про¬гнилу й скорумповану систему.

Рік президентського правління Віктора Януковича — замалий часовий період, щоби виставити йому остаточні оцінки. Однак поєднання описаних тенденцій внутрішньополітичного життя з проявами зовнішньої політики дозволяє сформулювати таке судження. Владна команда Віктора Януковича прагматично вважає Україну власною вотчиною і прибутковим бізнесовим проектом. Вона не збирається цю вотчину ділити з будь-ким іншим, в тому числі й зі своїм вчорашнім російським партнером. Нинішні поступки носять характер або ж виконання вчорашніх зобов’язань, або ж тактичних втрат. Все, що не піддається прагматичній метричній оцінці в мільярдах, кубометрах, гектарах, тоннах тощо, стає предметом гуманітарних поступок — історія, національна символіка, героїка, мова й т. п.

Але оскільки бізнесовий проект повинен давати максимальний прибуток, він внутрішньо має бути жорстко й без жодних сентиментів дисциплінований для виконання цього завдання. А тому в державі встановлюється жорсткий авторитарний режим. Окрім іншого, цей режим класично характеризується домінуванням виконавчої гілки влади над законодавчою і судовою та значним потенціалом насилля у спілкуванні з суспільством.

Відповідно до цього можна прогнозувати, що формально Українська держава матиме право на життя. Але чи комфортно в ній почуватимуться етнічні українці й загалом українські громадяни — питання з величезним знаком оклику. із цього випливає головне завдання нашого покоління — зберегти й розбудувати Українську державу на національних, демократичних, правових і соціальних засадах.

Особливістю нинішньої урочистої сесії обласної ради є те, що у цій залі присутні депутати всіх шести демократичних скликань. Кожен із вас великою мірою був і є причетний до тих державницьких перетворень, які відбувалися й відбуваються в Україні загалом та на Прикарпатті зокрема.

івано-Франківщина протягом усіх 20 років існування Української держави не лише перебувала в авангарді загальнонаціональних процесів, а й наснажувала їх своєю національною енергетикою.

Національний синьо-жовтий стяг на території області вперше замайорів ще 1989 року в селі Воскресінцях Коломийського району під час відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку.

Перша сесія івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання відбулася 6 квітня 1990 року. Прикарпатські депутати вперше на теренах України проголосили курс на будівництво суверенної Української держави. За більш як чотири роки своєї діяльності вони прийняли 411 рішень різного характеру. Майже половина з них стосувалися питань збереження національної ідентичності та державного будівництва.

Обласна рада першого скликання прийняла рішення про українську національну символіку та національний гимн на території області, про деполітизацію органів державної влади та навчальних закладів, про введення до шкільного навчального курсу предмета «Християнська етика», про визнання національно-визвольної боротьби ОУН та УПА, схвалила десятки політичних звернень, ініціювала підняття Державного прапора над приміщенням обласної ради. Завдяки її зусиллям було скасовано статус «закритої території» щодо нашої област. Це позитивно відобразилося на її подальшому соціально-економічному розвитку й насамперед на розвитку туристично-рекреаційної галузі.

Вагомим інструментом впливу на загальнонаціональні процеси стала участь обласної ради в Галицькій асамб¬леї. Ми сьогодні не заперечуємо за¬стосування цього інструменту впливу, якщо антинаціональні, антидемократичні, й антисоціальні процеси в державі набиратимуть необоротного характеру.

Характерно, що протягом усіх наступних скликань до складу обласної ради не було обрано жодного депутата від Комуністичної партії. Цей факт красномовно засвідчує, що громада нашого краю раз і назавжди дала оцінку тим злочинам, які совєтська імперія чинила на теренах Прикарпаття й назавше розпрощалася з комуністичним минулим.

Якщо ж аналізувати роботу обласної ради протягом усіх шести демо¬кратичних скликань, то, незважаючи на те, що кожна каденція мала свої особливості й діяла в специфічних політичних умовах, слід відзначити таке. Кожна з них не лише дбала за вирішення актуальних соціально-економічних проблем краю, а й активно реагувала на тенденції загальнонаціональних процесів, принципово стояла на варті національних інтересів і цінностей, активно домагалася проведення політичних та економічних реформ у державі.

Й хоча кількаразове безуспішне голосування за звернення про недопустимість продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, яке було в минулій каденції, ще й досі висить тягарем на її політичній совісті, івано-Франківська обласна рада зазвичай оперативно реагувала й реагує на різного роду антиукраїнські та антисоціальні ініціативи чинного владного режиму.

Відповідально стверджую, що у цей, безумовно нелегкий для кожного свідомого українця час, обласна рада шостого демократичного скликання не опинилася на політичному маргінесі і завдяки своїм твердим та принциповим позиціям є одним із тих небага¬тьох колегіальних самоврядних органів, які не дають остаточно знівелювати українську національну ідентичність.

Обласна рада нинішнього скликання прийняла 14 звернень до вищих органів державної влади та громади області. Депутатський корпус на спільному сесійному засіданні разом із майже всіма районними та міськими радами, яке відбувалося біля пам’ятника Степанові Бандері в івано-Франківську, засудив намагання позбавити його та Головного командира УПА Романа Шухевича звання Героя України. В інших зверненнях обласна рада закликала Президента України ветувати Податковий кодекс, виступила проти політичних репресій в Україні, проти обмеження культурних і національних прав українців у Російській Федерації тощо.

Усього ж за неповні дев’ять місяців своєї діяльності обласна рада на восьми пленарних засіданнях, у тому числі й на першому виїзному, розглянула 208 питань, серед яких 38 стосувалися соціально-економічного розвитку, дев’ять — обласного бюджету, прийняла 18 регіональних цільових програм, у тому числі Програму розвитку місцевого самоврядування в івано-Франківській області на 2011—2015 роки.

До речі, час від часу недоброзичливі опоненти звинувачують чинну обласну раду в заполітизованості. Насправді проста статистика свідчить, що на 208 розглянутих питань припадає лишень 14 політичних звернень. Це красномовно доводить, що такі твердження є неправдивими. Натомість депутатський корпус, без огляду на партійну належність і пов’язані із цим світоглядні розбіжності, є одностайним при вирішенні важливих соціально-економічних проблем краю.

На відміну від консервування влади, яке спостерігається на центральному рівні, обласна рада у своїй роботі з кожним новим скликанням стає все більш відкритою для громадськості. При голові обласної ради створено й ефективно функціонують дорадчі органи — «Громадська рада місцевого самоврядування», до якої входять представники більше 70 громадських організацій краю, а також «Консультативна рада з питань місцевого самоврядування» з участю всіх голів районних рад і міст обласного значення. Жодне принципове рішення обласної ради не приймається без попереднього обговорення, врахування пересторог та пропозицій цих колегіальних органів, належного вивчення питань на засіданнях комісій обласної ради.

Ми переконані, що такі підходи дадуть новий імпульс розвиткові громадського сектору на Прикарпатті. Приміром, на перше півріччя 2011 року на території області зареєстровано 662 громадські організації та 147 структурних утворень політичних партій. Під час останніх місцевих виборів до обласної ради було обрано представників 13 політичних сил, які в основному представляють націоналістичний та національно-демократичний політичні спектри.

Оглядаючись на час, що пройшов, аналізуючи здобутки й упущення, можна твердо сказати, що депутати івано-Франківської обласної ради завжди були з громадою. Свідченням цього є й показники соціально-економічного розвитку краю. За роки незалежності Прикарпаття утвердилось у свідомості всього українства як вітчизняна туристична Мекка. Саме наша область спрямовує чи не найбільше в Україні коштів на заходи з просування туризму. Водночас ведеться цілеспрямована робота щодо розвитку інших сфер економіки та галузей промисловості.

Наш 20-літній шлях видався далеко не простим. За цей час ми зуміли багато. Але треба значно більше! Реформи, яких так потребує Українська держава, даються надзвичайно важко, як правило, змінюючи лише зовнішній фасад і не зачіпаючи основ самої системи. Однак Україна перебуває лише на початку свого державного поступу.

Процеси перетворення й оновлення суспільства, становлення нової національної еліти продовжуються. Час працює на нас! Час працює на Українську державу!

«Червоний» реванш, як і побудова на теренах України російської моделі керованої демократії чи повторення білоруського сценарію в українських реаліях вже неможливий. Сьогодні всім абсолютно зрозуміло, що місце України не в обіймах Москви, а в Європейському союзі. Мета України — стати впливовим членом європейської і світової спільнот. Пріоритет і відстоювання на будь-якому рівні національних інтересів та жорсткий національний прагматизм — такий рецепт і такий шлях українського розквіту.

Сьогодні Україна переживає надзвичайно складний і надзвичайно важливий етап становлення державних основ. Переконаний, що разом ми про¬йдемо його впевнено і з гідністю. Права на нові помилки більше немає! Натомість вибори 2012 року дають Україні шанс виправити старі. За 20 років у владі змінилося чимало облич та, на жаль, обличчя самої влади змінилося мало.

Нація і держава потребують відповідальної влади, що зобов’язана діяти лише на основоположних принципах демократії — чіткого розподілу повноважень між гілками державної влади, виключного пріоритету права, прямого конституційного захисту прав і свобод громадян, ефективного місцевого самоврядування. Щоби вберегти державу від остаточного скочування в багно денаціоналізації і тоталітаризму, в парламент зразка 2012 року Галичина має делегувати бійців із режимом, а не грошовитих пристосуванців, конформістів і потенційних «тушок».

Ми не вагались у 1990 році, виборюючи незалежність. Хай же не забракне нам сили, волі й мудрості тепер. Все залежить від нас самих! Бо ж ніхто, окрім нас, не збудує нам могутньої й заможної Української держави. Кожен із нас повинен пам’ятати що від наших рішень і нашої політичної волі залежить не лише сьогодення, але й доля прийдешніх поколінь та доля наших дітей і внуків.

і нехай у цьому нам допоможе Господь Бог!

Щиро вітаю всю достойну прикарпатську громаду з 20-ю річницею незалежності України! Добра всім! Добробуту, миру і спокою кожній прикарпатській родині!

Слава Україні!

Героям Слава!

Джерело: "Галичина"